Після обстрілів. Луганський щоденник
Як у нас зараз? - Спокійно. Тривожно. Якщо, звісно, так буває.
"Тилове місто", "Ось і до нас долетіло". Звісно, прильоти підбадьорили. "Мій син там стрижеться", "Я був поруч", "Я ж там щодня ходжу", "Ми були прямо там учора, днем раніше". Кожен був саме там, але на день чи годину раніше.
Все через призму власних тривог: я, мої діти. І майже одразу до вереску закричали про школи. Як ходити до школи, якщо долітає? Як?!?! Розмови про те, що все одно не відпущу дитину до школи, щоби не вирішили. І якась дивна дистанційка – до школи можна відпускати під свою відповідальність. Тобто якщо прилетить, ти сам за це підписався. І битви «експертів» у соцмережах: давайте вирішимо колективно не ходити до школи, адже вдома робити простіше контрольні і вчителю так простіше. І стрілятимуть напевно по школах, там скупчення людей. А над усім цим мудрість "пророків": "Ці снаряди надто дорогі, щоб стріляти аби куди".
Світ навиворіт. Подешевшали огірки. "Ви поїдете до Криму?" - "Страшно!".
А полуниця зі Станиці. Це нове. Значить, якісно, смачно та дешево. Ось одна із граней «возз'єднання».
Але потім гостре почуття страху якось згладжується, забувається за щоденною суєтою. Якщо поранило чи вбило, то знайомого знайомої дівчинки, який був чудовим хлопцем. Усі були неодмінно відмінними. У поганих не прилітає.
Метушня. Поспіх. Скасували живі черги до пенсійних фондів для перерахунку пенсій. Тепер потрібно по запису. А запис – не додзвонитися. Хоч дзвони цілодобово. Взагалі, все дивно. Хто встиг отримати російський паспорт та потрапити на перерахунок пенсії по живій черзі – щасливчики. Кажуть, у травні вже виплачують пенсію підвищеною тим, хто встиг проскочити.
Взагалі все і терміново потрібне російське: страховка, СНІЛС, ІПН. Не зрозуміло, навіщо, але треба. І знову черги. Довідка про несудимість, черга за пропискою до російського паспорта. Вам не зрозуміти. Це багатогодинне стояння у кілометрових чергах. Черги заради якоїсь порції везіння. Одне, щоб одержати інше. А потім вводять нове чи скасовують. Ускладнюють чи спрощують. І ти почуваєшся обдуреним, бо стояв у живих чергах годинами, а тим, хто пізніше, вже все видають автоматично.
Або навпаки, ти вирішив цього разу не поспішати і прогадав, бо треба було встигнути ще вчора. Все змінюється, наче живий організм.
Старій людині не зрозуміти цього. Її треба водити за руку, їй потрібно займати черги, з нею треба стояти. І гостре відчуття жалю – їм за що?
Поруч у черзі бадьорий хлопець каже, не звертаючись ні до кого: «Я розповідатиму це дітям. СРСР. Потім Україна. Потім ЛНР. І тепер Росія. Що буде наступним?!
Мене вражає його оптимізм. Я дивлюся на все це з сумом – я витрачаю години у чергах, все моє життя зараз – черги за місцем у черзі, за печаткою, за довідкою.
Таємна мітка від матусь - єдина допомога для дітей до 17 років. Про неї говорять пошепки, боячись наврочити. 10000 рублів на місяць протягом року, якщо зумів пройти всі етапи оформлення. Чомусь про ці речі не говорять вголос. Просто так про це навіть не дізнатися, - все якимись манівцями, через знайомих. Не багатство, але відчуття того, що життя налагодилося чи майже налагодилося. Для багатьох оформлення цих виплат як робота – черги, довідки. Знайома каже: «Коли мені працювати?! Щодня я стою у чергах».
«Живу, я поки що жива», - пише знайома, яка втратила в ковід трьох зі своєї родини. Полярні настрої, як спека та холод. Трагедії втрат та стрімкі плани народити ще, щоб потрапити на материнський капітал.
Людям у формі не продають алкоголь. Можуть продати людині у цивільному поряд, але не у формі.
На них взагалі дивна реакція – цивільні начебто розступаються, щоб не заважати їм. Був натовп під банком, а потім усі роблять кроки у різні боки, щоб пропустити. Наче вони криголам. Намагаються їх обминати та переходять на шепіт. Від них йде флер статку. Їжу купують візками, колу – паками. Їдять шашлик. Вони основні клієнти шашличних. Чекають на щось у машинах. Впевнені. Це їхній час.
Що я відчуваю? Страх від того, що я не можу контролювати усі процеси у своєму житті. Це не страх прильотів чи терактів. Незручність перед людьми похилого віку за те, через що вони проходять зараз. Незграбність за грубість і мат при подачі документів на паспорт. Незручність за черги. Незручність, що я не можу вкрити ватяною ковдрою і захистити від усього цього свою дитину.
Незручність від власної неспроможності. Що я можу? Повернулася ера крутих знайомств – у паспортному та таке інше. Страх, що життя надто стрімке. Що багато того, на що йдуть години і дні мого життя – просто в нікуди. Страх від невідомості.
Іноді у пам'яті спливають історії, які здаються абсурдними. Замшева сумочка для ключів. Я купила її просто так, тому що мала гроші. До 2014 року.
Щоразу я згадую цю історію. Спонтанне придбання просто так. Були гроші, був настрій. Нині мені це здається фантастикою. Була епоха якогось тотального благополуччя тоді. І ця замшева сумочка, як маркер. Ми говорили тоді про те, куди поїхати влітку, що купити. Що далі, то щасливішим здається те довоєнне життя. І це те, під чим підпишуться всі без винятку, у чому ми дійсно одностайні.